Regen fällt global auf alle Häupter.
In Metropolen wäscht er Schmutzsuppe in das feine Geäder ihres Katakombenskeletts.
Sickerwasser ist dort gesellschaftliches Gut.
Der Mund alias Gullydeckel benetzt seine Lippen mit den Tropfen der Natur. Er bettet sie auf Betonfuton, menschlich gebaut.
Geht über das Individuum hinaus. Mundstück des städtischen Unterwasserkörpers.
Ein Pflaster. Beugt Abstürzen vor.
Seine sorgfältig gestalteten Motive verweisen auf Historie, an besonderen Orten der Stadt werden kulturelle und wirtschaftliche Bezüge gezogen.
Ich bin in Kyiv und pause mit Kohle (ein chemischer Katalysator) Gullydeckel ab.
Diese wunderschönen gusseisernen, oft verzierten Objekte,
eigentümlich gestaltet, manche alt, von Tritten poliert, einige neu, mit Kunststoffinlays versehen.
Sie bilden kollektive Narrative. Ich nehme sie als Matrizen für unscharfe, fragmentarisch zusammengesetzte Transparente.
Portale wie ein Wasservorhang.
Wo führen sie hin?
Manches Mal braust der Wassermund, seine schäumenden Lippen speien salzige Tränen aus dem Unterbau.
Doch zuverlässig trägt er Brack auf seinen Wasserarmen in die tiefen Grotten des Orpheusbeckens.
In seine steinerne Kleidung strömen die Jahre.
Inwendig sammelt sich das Geschöpfte, krauses Wasser rauscht in die Vertiefung.
Weiches Wasser in den Höhlungen.
Kyiv im Spätsommer – friedliche Hügelstadt, Zugewandtheit kondensiert in der Luft.
Regen fällt selten. Die Stadt atmet glücklich.
Ich blende aus. Verschlafe den Alarm.
Дощ падає всесвітньо на всі голови.
У мегаполісах він вимиває бруд у тонкі вени їхнього катакомбного скелету.
Тут вода є суспільним благом.
«Рот», або ж люк, зволожує свої губи краплями природи. Він вкладений у бетонну основу, зведену людьми.
Вона виходить за межі індивідуму. Рот міського підводного тіла.
Штукатурка. Запобігає падінням.
Її ретельно розроблені мотиви посилають до історії, у особливих місцях у місті робляться культурні та економічні зв’язки.
Я в Києві, і використовую вугілля (хімічний каталізатор) для обробки люків.
Ці чудові чавунні предмети, часто оздоблені, мають своєрідний дизайн, деякі старі, зношені від використання, деякі нові, з пластиковими вкладками.
Вони створюють колективні наративи. Я використовую їх як матриці для розмитих, фрагментарно складених прозоростей.
Портали, схожі на завісу води.
Куди вони ведуть?
Час від часу вода шумить у своєму роті, її пінисті губи викидають солоні сльози з підвалу.
Але надійно вона несе у своїх водних руках у глибокі гроти каркасу Орфея.
Роки вливаються в його кам’янистий одяг.
Усередині накопичується творіння, водяні звивини шумлять у вигнутих місцях.
М’яка вода в поглибленнях.
Київ у пізньому літі – мирне місто на пагорбах, ніжність конденсується в повітрі.
Дощ падає рідко. Місто дихає щасливо.
Я відключаюсь. Просипаю будильник.
——————————————————————————————————————–